Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Фрiц заздрiсне заглядає часом через їдальню на терасу. I заздрiсне, i заклопотано вже сьома година, а нiяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товаришi з вулицi вже двiчi присилали запитати, що дiється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надiї, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповiстити всiх тих, що мають сьогоднi вночi визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому станi, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихiтку сонячного хлiба зробити собi!

Раптом Макс пiдводиться, дивиться на годинника. Стрiпує головою. Ага, слава боговi!

Макс рiшуче пiдходить до Гоферта й Шпiндлера, одводить їх у рiзнi боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларi, видирає тарiлочку в Паровоза.

Ну, здається, до справ приступають! Фрiц тихенько висли-зує з їдальнi. А Макс усе з тим самим рiшучим виглядом заганяє всiх у їдальню. Годi! До дiла! Вiн має важнi справи.

Але якi можуть бути сьогоднi важнiшi справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасi?

Перша справа визволити цiєї ж ночi доктора Рудольфа Штора з божевiльнi, куди його…

Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришевi Максовi Шторовi виконати це, та й баста Ну, що ще?

Але в Макса й ще. Вiн пропонує: з огляду на те, що винахiд Сонячної машини має перевернути всi полiтичнi й соцiальнi вiдносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацiю тепер цей бiк дiяльностi Iнараку?

Обличчя тверезiшають, гихiшають. Доктор Тiле навiть од Клари вiдвертається, сокирчастий нiс його нашорошено встро мляється в Макса. Як?! Чи має рацiю терор?! Цебто чи має рацiю iснування самого Iнараку? Це хоче скiїзати дорогий товариш Штор?

Нi, товариш Штор не це хоче сказати, а тiльки те, що вiн сказав i що чули всi, а так само дорогий товариш Тiле, цебто чи тепер є рацiя надавати таку виключну уваїу тероровi, як ранiше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину?

Доктор Тiле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i компанiя…

Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться й заявляє:

– Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм… не… здатний. Це зрозумiло. Така подiя… Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!

– Я на другу!

– Я на другу!

– Я на другу!

– Я на третю!

– Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!

– Я, я на другу, я перший сказав!

– Нi, я, вибачте!

– Панове, чекайте.

Макс махає рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других дверей.

– Фрiце, ви їдете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцятої ночi ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловiк цiлком вистачить. Правда?

О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять пiд руки хорого. Вiн пручається, голосно протестує, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га.нку лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем.

Сонний портьє невдоволено вiдчиняє дверi. Нiякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!

Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi – без облич, замiсть них чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi, випхнувши портьє надвiр. Там чиїсь руки хапають його, i чийсь голос iз-за машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо:

– Анiтелень, дядю! Чуєш?

В одчиненi дверi проходить iще троє страшних людей! Свiтло в сiнях i на ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi, їх тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi спокiйно й не хапаючись, як у себе дома.

Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають розполiг кiмнат, їм через це навiть доводиться звернутися за допомогою до чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька їхнiх приятелiв, якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять її побути з ними й трошки помовчати.

Безумовно черговий лiкар краще знає устрiй лiкарнi – за якi двi-три хвилини вiн приводить їх у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що не протестує, не кричить i тiльки вдивляється в дiрки на чорних машкарах.

Тихенько, безшумно вiд!їжджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном сповiстити полiцiю про подiю.

їм нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi треба цiєї ще ночi вивезти з лабораторiї для працi над вибором скла Сонячної машини, i то неодмiнно цiєї ще ночi, бо завтра вже його лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така щаслива, хай кожна до самої смертi буде така!

– Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що… Нi, немає слiв у мене. Але буде дiло! Правда, Рудi?

Рудi так стискає Максовi руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посмiхається вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю.

Сонце врочисто, велично здiймає червоно-золотi вiї над садом. Шибки вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном пiдстрижена їжачком трава iскриться всiма фарбами.

Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блискає радiстю. Як його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси – а чи можна їх сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв. Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Iм'я її заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста графiвна.

Сидить старенький Йоганн на лавi бiля своїх постинаних загублених друзiв i перебирає на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi – сумнi думки.