Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Я хотiв би говорити з принцесою.

– Я тут сама. Хто говорить!

– Говорить ваш тайнии приятель. Iм'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

– Так, слухаю.

– Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о дев'ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом… Ви слухаєте мене?

– Так, слухаю

– …не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо це й однiй органiзацiї, яка шукає зустрiчi з паном Мертенсом. Ви розумiєте, чим це загрожує вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумiєте мене?

– Розумiю. Хто ви?

– Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий за вас i за вашi iдеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

– Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку.

– Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна вiдома iншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи нi! Приймете пана Мертенса?

– Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не маєте сказати?

– Маю.Коли ви мене не послухаєтесь, то… Макс стримує себе й додає.

– .. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому свiтi!

Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiхається.

Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на лiжко лицем униз i лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, нiжно тягне за плече, сiле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсiм холодна, на службу треба йому йти, кiмнату треба прибирати.

– Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не повертає її.

– Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до своєї роботи!

I знову кладе лице в подушку

Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi.

Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинцiв.

А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може втримати щасливої, кричущої посмiшки. Його нiхто не може бачити в його пiдвальнiй i.iмнатцi, з якої видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно – дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його дозволу, спiває в ньому, розмахує руками, танцює, як п'яне. Зараз вiн вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бiдним домом i… не буде вбивати. Не буде в грудях цiєї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кiгтями то мозку.

Правда, Фрiц не знає точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А коли не знає, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме – невiдомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе.

Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всi їхнi сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхiтну пащу! Найлютiша мука перед ним є радiсть i щастя.

Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмiрно страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц!

Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з дому, одiбравши в неї всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?

Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому i, як пiну, як шумування вина, витискає на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш Тiле цього не розумiє?! Його ж силою викинуть звiдси. От маєш!

I Фрiц щасливо, iскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремiнець на валiзочцi з бомбою. Потiм дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмiй.

Фрiц натягає на очi брови, накидає на себе, як пальто, вираз понуростi й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вiльно по коридорах i покоях будинку – нiяких заходiв до вiзиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайвi балачки?

Ну, Фрiц уже нiчого тут роздумувати не може, вiн мусить забиратися геть.

На легенький стукiт його в дверi не чути нiякої вiдповiдi. Фрiц обережно вiдчиняє дверi й увiходить у контору. Нема нiкого В сусiднiй кiмнатi чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бiдний управитель, вiн сьогоднi цiлий день ходить убитий, приглушений, навiть важ нiсть свою розгубив од горя.

Раптом жiночий голос гнiвно, жагуче кидається згори, як розлючена кiшка на пса, на понуре буботiння, люто шарпає, гризе.

– Не вiрю! Не вiрю, не вiрю, не вiрю! Я вимагаю показати менi йогої Де вiн? В якiй лiкарнi! Веди мене зараз же туди!

Невже це так говорить спокiйна, мовчазна, з тихою волосяною посмiшкою поважна жiнка?

Пес сердито, з болем випручується.

– Але ж тобi сказано було. Що ж ти думаєш…

– Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, – законi. Я – мати! Я вимагаю! Вiн не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумiєш ти?

– Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумiй ти, ради бога!

Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори – вiн прийде трошки пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдвертається пiд ноги й гарчить паршивими своїми нiжками.

Балачка вривається. З дверей виходить iз своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв, що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.