Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Посiрiле лице Фрiца спалахує вогнем.

– Нi, нiчого. Я так… Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоняється й швидко сходить униз, чуючи на своїй спинi здивований погляд темно бронзових пiд бiлим капелюхом очей.

"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!" В себе в кiмнатцi Фрiц сiдає на лiжко й долонею витирає пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними руками, з оцими ослабленими колiнами – всi завтра о дев'ятiй годинi вечора…

Фрiц схоплюється й iз жахом стає посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала, якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.

Фрiц поспiшно замикає дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька металiчна коробочка. Коли вiн брав її вiд Тiле, вона хвилювала, вiд неї було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона не була дiйснiстю. Тепер же це є реальна, металiчна плескувата коробочка з нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тiльки руїни. I тепер – це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!

Фрiц засуває шухлядку й вражено озирається- невже вiн зараз буде телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi має бути?!

I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр i слухає. Знайомий голос:

– Гальо!

Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:

– Завтра о дев'ятiй вечора "дядько Самуїл" має бути в "красунi".

Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова. Негайно приїхати!

Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде.

Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi, кумедно воркоче – i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража – графiвна Труда знов їде кудись на всю нiч.

Так, ясно, просто, звичайно, буденно.

Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись

У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.

Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихої кiмнати.

Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.

Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне!

Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручується листок, у руцi похльоскує прутик.

Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й випростовується.

– Щось, мамуню, може, їсти менi знов принесла? Га? Тут її свiтлiсть принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiмає мамуню за плечi, гладить гарячою рукою по щоцi й смiється своїм чудним смiхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi одвертим, смiхотливим поглядом i вiтається вiльно, майже недбало. I нi тiнi звичайної соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!

Панi Штор струшує з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.

– Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, знаєте, зробив масу цiкавих вiдкриттiв. Наприклад щастя – така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у людей, що того, кому вона попа дається, вважають за ненормального. Правда? Га?

I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима.

– Правда, мамуню? Щастя – то ненормальнiсть, оп'янiння або божевiлля. Як ти думаєш? I я тiльки сьогоднi, мої панове, зрозумiв як слiд, через що люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п'яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його "ненормальнiсть" мине, але на щастя "божевiльного" – серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда?

I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смiється, дивиться знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiмає матiр.

– А дозвольте спитати, Рудi, – м'яко, обережно посмiхається граф Адольф, – яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi.

– Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумiється, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете "божевiльнi", "п'янi", "ненормальнi" Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть "ненормальними", то ясно, що ця "ненормальнiсть" стане "нормальнiстю". От яка рiч виходить, мої панове!

I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.

– О, це було б, розумiється, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, – перебiльшено зiтхає маленька графиня, – але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радiємо, що ви… такий веселий, милий, але…