Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
I граф Адольф iзнову нахиляє голову, даючи змогу її свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова.
Її свiтлiсть сидить непорушне. Лице їй вiд чола до пiдбо рiддя стає рiвно-бiле, овал витягається, загострюється, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь напрямленими очима. На устах виступає ледве помiтний усмiх.
Принцеса Елiза заплющує очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову, але, глянувши на її свiтлiсть, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.
Раптом принцеса пiдводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:
– Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса…
Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф
Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у чеканнi, низько схиляє голову.
– …що я зараз буду в його палацi з вiзитом.
Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум'янцем радостi, хоче щось сказати, але замiсть того падає на колiна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, i граф Адольф припадає до неї в екстазi й побожностi.
– О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi!
***
Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм, розумiється, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з тої простої причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджає важнiй нарадi пана президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й граф Елленберг, але… його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi.
Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдлаєте чоло, як бик роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чує.
Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. I моментально вщухне панiка, скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй.
Але вiн, розумiється, нiкуди не поїде. Вдень хотiв їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його "деспотизм", "монархiзм", "свавiлля". Вiрять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють – i все пiде до загину.
Наївнi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка охоплює всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi кордони, раси, нацiї, релiгiї, iсторiї? Що таке Нiмеччина в цiй машинi? Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?
Бiднi, дурненькi фанатики! "Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна". Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих "деспотiв" iз зажерливостi постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу їхньому й дiється. Бiдним дурникам i не видко, що цi "деспоти" – тiльки безвольне, слiпе знаряддя вищої волi, фатальної конечностi, що ця вища воля крутить i командує цими "деспотами" так само, як i тими "рабами", що бунтуються он там.
Мiнiстр торгiвлi робить жеманний словесний пiрует i закiнчує свою промову:
– Отже, менi здається, пане президенте, що це єдиний вихiд iз даної ситуацiї.
Пан президент на цей вихiд нiчого не вiдповiдає й дас слово райхсканцлеровi. Райхсканцлер зiтхає, сумлiнно збирає всi аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорiї…
Пан президент наставляє тепер на канцлера сiдлаєте чоло, так само мовчки, важко й кам'яно слухає його дiлову, грунтовну промову й так само нiчого не чує.
"Зажерливiсть!" Яка, властиво, є колосальна кiлькiсчь iдiотiв! Напевно ж мiльйони людей думають про нього, Мертенса, що вiн iз зажерливостi провадить свої справи, iз зажерливостi руйнує дрiбнiший капiтал, iз зажерливостi не дає робiтникам надмiрно високої платнi, iз зажерливостi стоїть за об'єднання свiтового господарства й фiнансiв у одному центрi, бажаючи, мовляв, експлуатувати схiднi країни. Все з зажерливостi! А того й не подумають, що на якого ж бiса йому таке колосальне багатство? Та вiн же за нього мiг би купатись у найбiльших розкошах тисячi лiт. Навiщо Штiфелевi, Айхенвальдовi, Бравновi, Петерсовi, тисячам мiльярдерiв i багачiв їхнi багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вiчне джерело всяких клопотiв, неприємностей, страждання, коли цей "деспотизм" є для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, є якась iнша сила, що вимагає цього?
Але, коли одного-другого з таких нещасних "деспотiв" людська дурiсть бомбою розриває на шматки, мiльйони iдiотiв вважають це безглуздя за акт справедливостi.
А тим часом цi самi мiльйони вiчно потребують деспотизму. Деспоти не родяться – їх робить i творить юрба. Вона хапає пiдсунуту збiгом обставин звичайнiсiньку людину, як глину, мне її, тре, розтягає й нарештi вилiплює те, що їй хочеться. I, злiпивши iз звичайнiсiнької людської глини iдола-деспота, вона вимагає вiд нього всiх iдольських деспотичних рис. Iдол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмiнний вiд усiх, неподiбний нi до кого, вищий за всi людськi норми, приписи, iнстинкти, вищий за жалiсть, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професiйною жорстокiстю ката, лицемiрством попа, безпомильнiстю рахiвничої машини. Ця потвора мусить по колiна брьохати в пролитiй ним людськiй кровi й з тихим усмiхом або з апостольським пафосом обiцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. I коли та кров i тi трупи починають занадто смердiти, юрба скидає iдола, топче його, плює на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала вiд нього А через якийсь час знаходить iншу глину i знову лiпить, i знову падає перед новим iдолом до нового бунту, до нових ешафотiв, гiльйотин i бомб. Вiчний закон життя й вiчнi прояви його.
Райхсканцлер витирає пiт i приступає до другої категорiї питань.
Пан президент одкидається на спинку фотеля й заплющує очi. Яке щастя було б кинути це вiчне напруження, цю божевiльну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, "деспотизму"! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лiсi, в печерi, поскидати з себе всi людськi одяги, всi ярма й пута, лежати на теплiй скелi, слухати пульс моря й бути вiльним, простим, самим собою. Вiн же так страшенно скучив за самим собою! Вiн же так давно не бачився з собою, справжнiм, дiйсним собою.