Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа, коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що руїни свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд руїнами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок.

Голоси стають виразнiшi. От один наближається!

Старий граф Елленберг iзлякано вiдривається вiд дверей, хилитається, балансує руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у дверi – стук у старе серце, стук, вiд якого стає трудно дихати.

– Увiйдiть!

Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому. (Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього страхiття, темряви, занепаду!). Великi темнi поширенi очi нiчної птицi, такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi – тепер дивляться пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками зляканої мишки, а спокiйно, впевнено помалу!)

От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжує йому на головi вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть собi дозволити?)

– Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно.

– А тi дiвки, що нагорi, не прийшли?

– Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

– Того самого, що й цiй.

Графиня сумно посмiхається й хитає головою.

– Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене мучиш?

– В мене дiтей нема Годi, iди собi.

Графиня не рухається, навiть руки з плеча не здiймає.

– Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очi колючi сiрi вiники брiв.

– В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчної, навiки стривоженої птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiхається сумно й вибачливо.

– Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi грiшних, нi святих. Є тiльки люди.

Старий круто боком повертається до графинi й пiдкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, "тепер, тепер1 Немає нi грiшних, нi святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких "святих"! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумiється, можна ходити їм iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицiї – нiчого. Чорну коробку на спину – i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не тримає, а й не хоче тримати.

Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiтає з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiтає пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн устає, переходить до столу й бере в руки книгу.

– Можеш сказати своїй Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей – нiкого. Можеш їй пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш їй розповiсти. Вона тебе зрозумiє дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi їжi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси.

– Батьку, батьку!

Граф скажено жбурляє книгою об пiдлогу.

– Не смiй паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!

Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв.

– Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради своїх традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волiєш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi.

– Будь ласка. Так i поясни. Можеш.

– Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто?

Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смiє обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.

– Ти хотiв колись правди. Єдиної правди! Ти не хотiв прийняти її, коли я давала тобi. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiддаєш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора – i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.

Граф помалу, трудно сiдає в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються.

– Iди собi. Годi.

Вiн одкидає голову на спинку стiльця й безсило заплющує очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.

Графиня глибоко зiтхає й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цiєї голови, до цiєї рiдної, любої, бiдної голови, обняла б її, притулила б до грудей собi, пригорнула б до неї ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожидається в тiй хатi, – i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду.

А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицiї, правда! Всi порядки, всi традицiї й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'є ту крихiтку живучої надiї, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд якої тримається малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!

Кожної хвилини ти можеш перевiрити. Кожної хвилини ти можеш погасити свiчечку своєї останньої радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленької, смiшно куцої блузки, в якiй iще заплутався дух її тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!