Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Це знову жарт, Вiнкельмане?!

Людиносхожа постать швидко повертає щелепасте, з крихiтними гудзиками очей лице в бiк голосу й урочисто пiдносить догори зелену лапу.

– Присягаюсь моїм гонораром у "Свiтовому Фiльмi" – найсерйознiша правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вiтати жовто-чорних гостей у нашому божевiльному Берлiнi.

– Чому ж через тиждень?

Подiбне до людського обличчя живо повертається й на цей голос:

– Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетарiат iз його Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться десятка людей, здатних до оборони й органiзацiї. Розумiєте? Через це, мої панове, ми навiть не повиннi б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це тiльки прискорює процес розкладу. Але, звичайно, не всi ми здатнi на героїзм.

У храмi вже оживає гомiн, нерiшучий, непевний, з нотками полегшення, несмiлої радостi, стриманого захвату, але й боязкого сумнiву. Це занадто велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повiрити. Чи не фантазiя це? Чи не витвiр мрiйного вiдчаю? Адже цiлком вияснилося, що Союз Схiдних Держав рiшуче вiдмовився вiд цiєї пропозицiї, боячись зарази. Навпаки, в нього тепер усi силкування напрямленi до того, щоб iзолювати себе якнайщiльнiше вiд Заходу й винищити в собi тi мiкроби хороби, що занесенi туди Iнараком i Каесемом.

Вiнкельман рiшуче, радiсно водить над головами рукою так, наче розмiтає на всi боки всi цi мiркування.

– Неправильно! Дiйсно, раз був Союз одмовився Але тепер вiн мусить, розумiєте ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, вiн мусить урятувати нас. Бо коли на Заходi буде панувати ця хороба, то ясно, що i Схiд ранiш чи пiзнiш теж заразиться. Наївно думати, що можна iзолювати одну половину планети вiд другої, так щоб не було нiякого стику. Отже, краще ранiше захопити в нас хоробу, нiж пiзнiше. Випекти її, випалити, видушити вогнем, газом, промiнням.

Тут Сузанна раптом пiдносить руку й дзвiнко кидає поверх голiв:

– Панове! Я пропоную дальшi балачки на цю тему припинити.

Всi очi здивовано, непорозумiло, злякано повертаються до суворо пiдведеної гарної голови в касцi темно-бронзової зачiски.

Макс спочатку теж здивовано пiдсуває чорно-синi брови на чоло, але зараз же закидає голову назад i стрiляє лукавими iскрами до потемнiлих високих хмар у стелi храму.

– Чому припинити? Чому?

Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузi така непорушна, що Максовi хочеться iз смiхом встати й обняти її. Ця мила, бiдна спина вагається.

– Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мо-йому домi не стане сьогоднi ж вiдоме Каесемовi.

Вiнкельман швидко й радiсно махає зеленими лапами, неначе видряпується з води на крутий берег.

– Та, будь ласка, панi радникова, будь ласка! Каесемовi вже вiдомо, не турбуйтеся. Вже вiдомо. Але в тому й є найкращий жарт, що вiн нiчого не може й не зможе зробити проти цього. Вiн – безсилий, як новонароджене кошеня. В цьому й е вся пiкантнiсть, мої панове! I хай вiн знає, що його першого порозстрiлюють i винищать, вiн нiчого не може зробити, щоб зорганiзувати оборону. Трагiкомедiя, мої панове!

Макс скоса зиркає на сусiдiв: хе, радiсть нарештi прориває всi гатки сумнiвiв i бурним потоком пiдхоплює бiднi понапо-лохуванi вибранi душi генiїв. Але яка ж жагуча, палка радiсть: у першу чергу порострiлювати Каесем! У першу чергу!

Нi, мало – не порозстрiлювати, а повивiшувати живими на лiхтарях цих мерзотникiв, злодiїв, душогубiв, негiдникiв, катiв, людоїдiв. Нi, ще мало – зробити величезне багаття з апаратiв Сонячної машини й на малому вогнi палити їх!

Макс пiдходить до Сузанниної спини, нахиляється до неї так, що чує лицем тепло її тiла, i тихо шепоче:

– Яв страшенному захватi, Сузiї

Спина й голова, непомiтно здригнувшись, швiїт.ко повертаються до нього. О, тепер уже зовсiм iнший воюнь) цих величезних очах, вогонь багаття.

– Яв надзвичайному захваїї! Тiльки тепер я бачу справжню генiальнiсть, широчiнь, великiсть творчих душ! Який святий вогонь палає на цих великих обличчях! Ям великi iдеї- запалили їх! Знаменито!

– Пане… Нiманде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цiєї зали.

– Чого?!

– Пане Нiманде! Я не маю нiякого бажання бачити людину, яка колись була менi.. мила, розшарпаною на шматки в моїй хатi. Iдiть собi швидше. Я думаю, що вас упiзнали, я бачила погляди, якi на вас увесь час кидали. Ви поводились занадто демонстративно й одмiнно вiд поведiнки всiх. Я вам настiйно кажу: швидше й непомiтно пiти собi геть.

Макс стрiпує головою, вирiвнюється, розминає широкi плечi, поводить ними так, наче має зараз витримати на них цiлу юрбу генiїв, i п'яно розгортає м'ясистi подвiйнi губи.

– Навiть непомiтно?! Невже так страшно?! Сузаннинi уста зовсiм не подiбнi до колишнiх, ах, зовсiм не лукаво-смiхотливi. Сузинi це уста – вони сухi, жорсткi, чужi-чужi.

– Максе! Коли ти покладаєшся на мою оборону, то ти помиляєшся навiть авторитет господинi дому не може нiчого вдiяти там, де палахкотить полум'я справедливої ненавистi. Єдине, чого я мала б добитися, – це щоб тебе було викинуто з; дверей дому на вулицю. Але сподiваюсь, ти не…

Що далi мала сказати мила Сузi, Макс не знає. Вiн стрiпує ще раз головою так, що пасмо хвилястого чуба спадає на чоло, i легко стрибає на стiлець.

– Панове генi!!!

Ха, як слухняно й чуло реагують вищi iстоти!

– Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою фантазiєю пана Вiнкельмана. Все, що вiн тут говорив про армiї Союзу Держав Сходу, – тiльки мрiя.

Голови здивовано перезираються- що каже цей.. добродiй? Хто вiн, власне?

Пай Вiнкельман iз другого стiльця гнiвно викочує гудзики очей.

– На якiй пiдставi ви маєте смiливiсть давати вашi поради? Макс примружує очi.

– На пiдставi найдокладнiших фактичних даних, пане добродiю. Не "джерел" i чуток, а радiотелеграфiчних сьогоднiшнiх звiдомлень Каесему Пiвнiчної Африки. Союз Схiдних Держав на порозi свого розкладу. Армiї поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка "Хороба" вже в Африцi й Азiї, мої любi панове!

– Та звiдки ви все це знаєге, чорт забирай?! Макс весело-недбало й лукаво примружує очi.

– Я член Каесему Нiмеччини, мої панове.

Сузанна швидко машинально пiдсувається ближче до стiльця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.

Але диво: нi хвиль, нi скаженостi немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення – враженi широкi очi, шелест здивування, ошелешення, цiкавостi, страху.

Сузанна бачить, як iз-за голiв випинаються iншi голови, як деякi тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'являється ласкавенька м'якiсть поштивостi.

I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiзає з стiльця, а Макс, навпаки, зручнiше вмощує ноги, з п'яним нахабним викликом мружачи синi вiї.