Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Правда ж. по дружньому?

– Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш!

– Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй.

– Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як…

– Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку.

– Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.

Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок – вона вже й сьогоднi все розумiє.

А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.

– Куди? Ще ж рано!

– Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.

I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.

Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.

А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

Так, так, кiнчаєгься лiто – парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на свiтi кiнчається!

Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.

У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.

Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства – i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!

Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша – може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других – себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена – отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?

Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.

Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?

Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй.

Одначе, хоча граф Елленберг i дивується з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi.

– Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися?

Пан президент iз задумливим усмiхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця.

– Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльнює всi фабрики й пiдприємства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли…

Мертенс несподiвано вибухає гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.

– Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i їхньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чуєте?

– Але ж, пане президенте…

– Ще раз, пане Елленбергу: я – нiякий пан президент, як i ви – нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та їхнi планетарнi плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? Є?

Граф Елленберг здивовано мовчить.

– Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що?

Граф Адольф червонiє.

– Нi, я нi. Дружина й дiти… годуються. Але хлопчик був хорий i…

– Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це – неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

– Через що, пане… президенте?

– Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати.