Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає – шлафрок короткий, руки вилазять.

– Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.

– Добре, добре.

У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.

Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.

– Добранiч, Максе. До завтра!

Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.

– Ну, годi. Га?

Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.

– Вони казали, будуть шукати до ранку.

– Боже їм поможи. Правда, Ердо?

– Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!

Кiмната чудесна – неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.

Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.

А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!

Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!

Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!

Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:

– Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?

Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.

– Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?

– Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

– Я ж вас називаю Максом!

– Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, "нiчого такого" не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн "нiчого такого" не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.

На порозi в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.

– Прошу панство до снiданку.

Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.

Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.

– Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?

– Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.

Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.

Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.

– Максе! Ви… Ви… Що ви?!

– Трудо! Ви, їй-богу, "нiчого такого" не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!

– А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.

– Ну, вдруге я буду вже в темнотi.

Труда регочеться й бiжить до шафи.

– Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.

На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки.

– Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри – напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.

– Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефонi чути любий зрадiлий голос.

– Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч.

Макс радiсно смiється. Труда стоїть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.

– Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було?

– Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля… тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, їх треба на нiч покласти в сулему – i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.

– Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись i пiдставляє вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.

– Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити – i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому… ти розумiєш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить – фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити.

– Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

– Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.

– Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

– Викрито три майстернi Сонячної машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю.