Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

– Дiйсно, приємнiше здивуватись я нiколи не мiг би!

Труда здивовано-радiсно розкриває на нього очi.

– Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!

– Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку своєї ввiчливостi.

Труда сiдає боком на стiлець бiля столу й спирається на спинку його лiктем.

– Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице i в очi.

Макс також смiливо дивиться їй в очi й також дурнувато, безглуздо червонiє.

– Знаю.

– Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

– Дещо чув.

– Ну? I, розумiється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очi.

– Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.

– А чого боляче?

– А чого б я мав радiти?

– Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвiвся iз своєю жiнкою й женився зi мною. "Хай, – каже, – цей негiдник жениться! Тодi хоч честь урятується". Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i їхня честь урятується. I їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

– Менi не вiд того було боляче, Трудо!

– А вiд чого?

Макс мовчить, але тут же червонiє: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

– Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.

– Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.

– Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцiї? Так?

Вона грiзно перехиляється до нього.

– Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?

Вiн благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освiтлюється радiстю.

– Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я,к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тодi?

Раптом Макс швидко встає, пiдходить до коробки й пiдносить її до Труди.

– Що це?!

– Готова Сонячна машина

– Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ременi, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, виймає апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.

– Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте?

– Я весь апарт вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

– Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

– Я вам увесь апарат дам

Труда зовсiм випростовується – вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати їй цiлий апарат.

– У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?

– Ведiть за неї пропаганду!

Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розумiється, для пропаганди!

– I знаєте, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

– Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

– О, будь ласка! З великою радiстю!

– Але яка ж од цього користь справi? Труда признає рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiякої.

– Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу їсти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так… як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу їхати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночi не можна? Правда?

Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне "правда", цей зворушливий запах конвалiї вiд її тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.

Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує пiд лiкоть графiвну Труду. I згадується, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала її мiж своєю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.

– Моя адреса теперiшня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

– З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене.

– За що менi?!

Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi!

– Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

– I я дуже-дуже рада. Не тiльки за…

Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

– …але й за.. iнше. Так прийдете? Ждатиму!

– Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?

Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi – трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.

– Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!

– Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.

Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.

Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.

– Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову – розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?

– Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер – нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?

– Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.